‘Про злочинців, суди, закони та ін.’

Здрастуйте, з вашого номера телефонували мені.
- Угу.
- Ви дзвонили?
- Ні.
- А хто?
- Не знаю, нас тут багато.
- Ви організація якась?
- До певної міри. Ми в’язниця.

- Софочка, це правда, що ваш брат усе ще сидить у в’язниці за крадіжку?
- Немає. Його достроково випустили за гарне поводження!
- Представляю, як ви їм усе пишаєтеся.

Адвокат, що защится злодія- домушника, удався до хитрої тактики:
- Мій клієнт просунув тільки руку через вікно й взяв лише кілька дрібничок. Його рука це НЕ ВІН сам, і я не розумію, як можна карати цілого індивіда за злочин, зроблений його кінцівкою?!
Суддя:
- Хм Непогано сказано. Ну тоді, випливаючи вашій логіці, я присуджую руку підсудного до 1 року в’язниці. При цьому він має право вибрати – супроводжувати свою чи руку ні.

Із зони втік «зек». Його ловлять і повертають на місце. Приводять до начальника.
—    Ну, ув’язнений Петрушенко, і навіщо ти це зробив?
—    Вирішив одружитися.
Начальник нервово затарабанив пальцями об стіл, а тоді й каже:
—    Дивно ж ти, ув’язнений Петрушенко, свободу розумієш!..

—    Підсудний, ви й далі стверджуєте, що вдарили потерпілого тільки попільничкою?
—    Так, пане суддя.
—    І де ж ви змогли знайти її на вулиці?
—    Та де ж… На автобусній зупинці…

Комісія з амністії складає список можливих кандидатів на дострокове звільнення засуджених. У одного в’язня питають:
—    За що ви сидите?
—    За розподіл пісенних партій.
—    Як?! — дивуються члени комісії. — Хіба за таке ув’язнюють? Розкажіть детальніше.
—    Я керував хором. Соліст у мене співав: «Хотят ли русские войньї?», а хор підтягував: «Хотят, хотят, хотят, хотят!».

У в’язничній камері двоє. Один сидить на ліжку, другий безперервно ходить туди-сюди, туди-сюди. Нарешті першому вривається терпець:
—    Та не мозоль мені очі! Ти думаєш, якщо ти ходиш, то ти не сидиш?!

Розмовляють чоловіки, чиї дружини працюють адвокатами і дуже полюбляють з будь-якої нагоди потеревенити, дати пораду, пояснити, щось довести.
—    Віриш, — каже один, — ні нервів, ні терпіння мого вже не вистачає. Вона й удома до хатніх справ ставиться так само, як на суді.
—    Здивував! Моя он з моря приїхала, то в неї навіть язик засмаг.

Слухається справа про розлучення за позовом жінки. Суддя:
—    Позивачко, чи не могли б ви пояснити, чому йдете на такий крок?
—    Причина в тому, що він дурний, мов пень!
—    А хіба ви цього не знали, коли одружувалися?
—    Не знала.
—    Бреше! — вигукує чоловік. — Прекрасно знала!

—    Ніяк не можу повірити, що такий солідний чоловік б’є свою
дружину, — каже суддя.
—    Але вона сварить мене, і я втрачаю самовладання.
—    І що ж вона говорить?
—    Вона кричить: «Бий мене, я тебе не боюся. Вдар мене хоч раз, і я потягну тебе до цього лисого, старого дурня — судді».
—    Справу закрито.